Видатний український богатир народився в 1899 році на Черкащині в селі Тарнаві Монастирищенського району (раніше Липовецького повіту Київської губернії). Він був п’ятою дитиною у сім’ї селян-бідняків. З 17 років почав стрімко рости.  На 18 році мав зріст 2 м 31 см, вагу - 196 кг , ширину в плечах 80 см. А ноги у богатиря були такого розміру, що чоботи доводилося шити лише на замовлення. Син згадує, що до п’яти років він міг сховатися у чоботі батька, коли грав з товаришами у жмурки. А після смерті Дзюби, в скрутні повоєнні часи, з цих чобіт пошили 4 пари дорослого взуття і одну дитячу для членів його сім’ї.  

         Мав Дзюба також і незвичайну силу. До цього часу від старожилів, які бачили і спілкувалися із Дзюбою, можна почути схожі на легенди бувальщини із життя богатиря. Наприклад, одного разу мати послала хлопця привезти коноплі, що сохли біля ставу. Збиралося на дощ. Василь вирішив, що не встигне коней запрягти. Він узяв мотузку, пішов на берег, зв’язав усі коноплі ( а їх було якраз на підводу) та й приніс додому. Інший випадок: поїхав Висиль до лісу по балки на хату. По рівній дорозі коні самі тягли навантаженого воза, а під горою стали. Трохи помучившись з кіньми, хлопець випряг їх, взявся за голоблі і сам витяг підводу під гору. В Монастирищі біля цукрового заводу ( тепер територія машбудзаводу) в одного єврея була кузня. Почувши про силу Дзюби, він вихвалявся, що викує таку підкову, яку богатир не розігне. Але Дзюба розгинав її так легко, наче вона була виліплена з тіста. 15-ти сантиметрові цвяхи він міг долонею забити в дубову дошку, а потім витягти їх руками. 

           Вирішальною в долі юнака стала зустріч з Григорієм Котовським. Якось після громадянської війни, проїжджаючи селами Уманської округи, Григорій Іванович побачив незвичайну картину: двоє чоловіків орали поле, один ішов в упряжці, другий – за плугом. Обуреному Котовському батько парубійка пояснив, що коня у них немає, а Василеві ця робота за виграшки. Котовський забрав Василя до Умані, де на той час діяла окружна рада культури і спорту. З 1924 року почалася його діяльність як борця в Уманському спортивному товаристві.

              У 1924 році Дзюба одружується з односельчанкою Марією Пилипівною. Ще раніше до неї залицявся односельчанин Кирило. Якось хлопці зустрілися біля її хати. Дзюба привітався з Кирилом і міцно потис йому руку. Кирило поглянув на Василя і сказав: «Я все зрозумів». Після цього випадку він і близько до Маріїної хати не підходив.

             Дзюба ніколи не хизувався своєю силою, запам’ятали його добродушним і спокійним. На весіллях, бувало, парубки затівали бійки. Тоді Дзюба забирав у них шапки і засував на верхівку даху під стріху. Хлопці забували про бійку, намагалися дістати шапки. Але потім все одно просили Василя повернути шапки, бо туди жодна драбина не діставала.

             У 1925 році подружжя почало будувати хату. Дзюба зводив стіни під свій зріст, тому на той час оселя Дзюбів була найвищою в селі. Хата слугує родині Дзюбів і досі, двері і вікна були зроблені так добротно, що їх ще не міняли.  

               Різкий поворот у долі Василя Дзюби стався у 1924 році. У службових справах він поїхав до Києва і не стримався від спокуси подивитися на відомих французьких борців, які виступали в цирку. Він купив квиток, зручно вмостився на своєму місці. Коли почалася програма, позаду почулися невдоволені голоси глядачів, мовляв, чоловіче, сядь, бо через тебе нічого не видно. «А я й так сиджу»,- зніяковіло озвався Дзюба, який соромився свого височенного зросту. Саме в цей час суддя викликав бажаючих поборотися із всесвітньо відомим французьким борцем. Помітивши велику Дзюбину постать, він уявив захоплення публіки від поразки такого здорованя. Француз схитрував, перед виступом намастив тіло оливковою олією. Тому його ніхто не міг побороти. А Дзюба вийшовши на арену і, зовсім не володіючи прийомами боротьби, на великий подив публіки та судді, обхопив француза, підняв його над килимом, а потім притиснув обома лопатками до підлоги. Цей випадок докорінно змінив долю Василя Дзюби. Після вистави йому запропонували стати цирковим борцем. 

                 З того часу впродовж 15-ти років борець-богатир з успіхом виступав на аренах Києва, Свердловська, Казані, Орла, Брянська, Житомира та інших міст України і Росії, трупа гастролювала в Казахстані, готувалася до поїздки за кордон. Але на заваді стала війна. 

                Був Василь Миколайович і кіноактором. У 1936 році його запросили взяти участь у зйомках фільму «Острів скарбів», де він зіграв образ учасника експедиції за скарбами.

                Кошти від виступів Дзюба передавав Товариству сприяння ліквідації неписемності, а в неврожайні роки – у фонд допомоги голодуючим. 

                 В Тарнаву Дзюба приїжджав рідко, але це завжди було великим святом і для сім’ї, і для односельчан. Особливо чекали його всі дітлахи села, бо він завжди привозив гостинці, пригощав усіх цукерками. Деколи він приїздив додому з друзями і колегами. Син Дзюби згадує, що в них гостювали ліліпути, батьків друг факір Сулима. Якось був гіпнотизер. Він «навіяв» родичці Дзюбів, що в хаті повно води і плавають гуси. Всі дуже реготали з бідолашної жінки, коли вона, піднявши спідницю, обминала неіснуючу воду. Першим приїзд господаря відчував собака. Весь час пес з подвір’я не виходив. А якщо собака кудись зникав, всі знали: незабаром прийде дорогий гість. Вірний пес відчував господаря за десятки кілометрів. Василь Миколайович сходив з потяга на Монастирищенській станції, а собака вже чекав його на пероні. 

                  Сам чи разом з друзями Дзюба безкоштовно виступав у селах нашого Липовецького повіту. Вдячні жителі Умані подарували йому оригінальну різьблену палицю, з якою богатир ніколи не розлучався. Зараз вона знаходиться в Монастирищенському районному краєзнавчому музеї. До музею діти Дзюби передали також батькову каракулеву шапку 64-го розміру та мідну обручку (діаметром 3,5 см). 

                   На арені тарнавського богатиря ніхто не міг побороти. Найефектнішим коронним вважався номер, коли Дзюбі клали на груди ковадло, і два асистенти-молотобійці били по ньому великими ковальськими молотами. Та одного разу молотобоєць схибив і вдарив силача по ребрах. Більше виступати в цирку богатир не зміг. 

                    В 1939 році Василь Дзюба повернувся в рідне село, довго хворів. Він влаштувався працювати сторожем у радгосп. Якось злодії хотіли щось вкрасти з радгоспу. Запалили клуню на садибі Дзюбів, щоб відволікти увагу сторожа, думали, що господар побіжить гасити полум’я. Клуня згоріла дотла, але свого посту Дзюба так і не покинув. Дружина Дзюби Марія Пилипівна не любила ходити з чоловіком на базар, бо з ним  нічого не можна було ні купити, ні продати. Як тільки люди бачили богатиря, вмить оточували його і просили продемонструвати його свою силу.

                   Під час окупації навіть німці з повагою ставилися до українця –велетня. Якось до хати зайшли німці і скомандували всім встати. Та коли Василь Миколайович піднявся у повний зріст, солдати зніяковіли. Згодом все окупаційне начальство побувало в Тарнаві, бо всім кортіло сфотографуватися з богатирем.  У районний краєзнавчий музей вдалося добути рідкісні кадри кінохроніки періоду Великої Вітчизняної війни, на яких невідомий німецький офіцер фіксує краєвиди нашої місцевості, Леськівський замок і Василя Дзюбу, що фотографується з двома жінками, очевидно перекладачками.

                   До Великої Перемоги Василь Дзюба не дожив. У березні 1945 року силача не стало. Похований перший український богатир, як про нього говорили і писали у 20-30 ті роки минулого століття, на звичайному сільському кладовищі в Тарнаві. На могилі скромний хрест із фотографією. Поряд могила дружини Марії, яка пережила свого чоловіка на 14 років. В селі живуть діти Василя Дзюби – дві доньки Зінаїда та Ксенія, син Микола. Славний рід Дзюбів нараховує 6 внуків та 8 правнуків. Поки що ніхто із нащадків не успадкував Дзюбиної сили та богатирського зросту. Богатир славився і тим, що мав добре почуття гумору і навіть пробував писати вірші. Один із них він назвав «Про себе».

 

 

 

 

Нема, мабуть, нігде краще,

Як у нас в Тарнаві:

Гарні дівки, молодиці

І парубки жваві.

Всі вдягнені по-сільському-

Звичайно і просто.

Лиш ніхто з них не зрівнявся

З моїм буйним ростом.

Як зберуться коло мене,-

Мов малі комахи.

Рідко хто з них досягає

Мені лиш до пахів.

Кажуть, не родись великим,

А родись щасливим,

Бо зі щастям прожить можна

Без росту і сили.

Але я цьому не вірю

Щастя – це полова,

А для мене моє щастя

Фігура й здоров’я.

Бо щасливих є багато

Нема їм зупину.

А я один народився

На всю Україну.

 

         Щоб достойно увіковічити пам’ять про  нашого видатного земляка Василя Миколайовича Дзюбу, необхідно впорядкувати могилу та встановити пам'ятник, облаштувати хату-музей в селі Тарнава, розбудувати необхідну інфраструктуру, започаткувати спортивні богатирські ігри на кшталт тих, які проводяться в с. Красенівка на Чорнобаївщині  в честь Івана Піддубного, створити   призовий фонд тощо.

Директор Монастирищенського краєзнавчого музею К.Бульба